Голодомор 1932–1933: як це було і чому про нього мовчали десятиліттями

Пустельне пшеничне поле під сірим небом, удалині старі сільські хати. На передньому плані пучок колосків, перев'язаний чорною стрічкою.

Лише за один місяць, червень 1933 року, в Україні від голоду померло, за оцінками демографів, від 800 тисяч до понад мільйона людей. Це не стихія й не неврожай. Хліб відбирали навмисно, а голодним селянам не дозволяли виїхати.

Чому саме Україна

На початку 1930-х Україна була центром спротиву примусовій колективізації. Лише 1930 року відбулося понад чотири тисячі селянських виступів, у яких взяли участь понад мільйон людей. На перші сім місяців 1932 року припадало 56% усіх антивладних виступів у Радянському Союзі. Улітку 1932-го Сталін із оточенням вирішив зламати цей опір голодом.

Як це відбувалося

Спершу Україні нав'язали плани хлібозаготівель, які неможливо було виконати. 7 серпня 1932 року з'явився «закон про п'ять колосків»: за кілька зібраних на полі колосків могли жорстоко покарати. Восени створили загони, які шукали й забирали зерно, худобу та інші харчі. Села, що «не виконали план», вносили на «чорні дошки»: їх відрізали від торгівлі, а людей залишали без їжі. 22 січня 1933 року Сталін заборонив селянам виїжджати з голодних місцевостей. За півтора місяця затримали майже 220 тисяч людей, і понад 186 тисяч із них силоміць повернули в села, де вони були приречені на смерть.

Влада відмовилася від допомоги з-за кордону. Тим часом вилучене зерно продавали за кордон, а виручку спрямовували на закупівлю обладнання для заводів.

Діти й школи

Найстрашнішими були втрати серед дітей. У вересні 1933 року в багатьох районах України за парти не сіли близько двох третин учнів. У найбільш постраждалих районах Полтавщини, Черкащини, Кіровоградщини й Київщини за 1933 рік вимерло понад половину жителів, а смертність була у 8–9 разів вищою за звичайну.

Країна, в якій «голоду не було»

Офіційно голоду не існувало, і навіть самого слова в документах не вживали. Масове вимирання називали «продовольчими труднощами». Сільрадам наказали не вказувати причину смерті. 16 лютого 1933 року фіксувати голодні смерті заборонили всім, крім ДПУ. А 1934 року книги реєстрації смертей за 1932–1933 роки наказали вислати в спеціальні частини, і більшість із них знищили. Тому точну кількість загиблих і поіменний список жертв ми не знаємо досі.

Як правда прорвалася

Попри блокаду, про голод розповідали іноземні журналісти. Британці Малколм Маґґерідж і Ґарет Джоунз писали про побачене в газетах кількох країн. 24 липня 1933 року митрополит Андрей Шептицький виступив із відозвою «Україна в передсмертних судорогах», і наступного дня у Львові 35 організацій створили комітет допомоги. 1934 року вийшли перші книги про Голодомор, зокрема роман Уласа Самчука «Марія». У 1953-му юрист Рафаель Лемкін, який ввів у світову практику слово «геноцид», назвав Голодомор класичним прикладом цього злочину.

Від замовчування до пам'яті

У 1983 році, до 50-х роковин, українці США й Канади провели вшанування, які почули в усьому світі, а в Едмонтоні постав перший пам'ятник жертвам. Лише 1993 року, через 60 років, Голодомор вперше відзначили на державному рівні. У 1998-му встановили День пам'яті жертв Голодомору, а в 2006 році закон визнав його геноцидом Українського народу. Нині у Києві є Національний меморіал жертв Голодомору.

Збереження історичної правди про ці події є нашим спільним обов'язком перед тими, хто загинув, і перед майбутніми поколіннями.