Бути мамою — це щоденна робота любові, турботи й відповідальності, яка не має вихідних і не вимірюється жодними стандартами.

Це роль, у якій формуються перші цінності, характер і внутрішня опора дитини.

Серед українських родин є жінки, чий материнський шлях набув особливого виміру. Це мами військовослужбовців — українських захисників і захисниць, які стали на захист держави.

За кожною такою історією стоїть звичайне життя до війни: дитинство, школа, щоденні розмови, плани на майбутнє. І водночас — материнська праця, що виховала людей із відчуттям відповідальності, гідності та готовності діяти.

Сьогодні ці жінки залишаються важливою частиною спільнот, у яких вони живуть. Їхній досвід — це особисті історії втрати, очікування, віри та збереження пам’яті.

Напередодні Дня матері ми поспілкувалися з мамами українських військових — Героїв нашої громади, які, на жаль, загинули. У центрі розмов — їхні діти, спогади, щоденна сила жити далі та способи збереження пам’яті.

Івлєва Марина Олександрівна

(мама Бурмагiна Кирила Юрійовича 16.01.2002-10.11.2023 )

«Рішення стати на захист України Кирило ухвалив самостійно. Для мене це стало фактом, який не обговорювався. На момент початку повномасштабного вторгнення Кирило був у Києві, навчався на хімічному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Після завершення третього курсу, взяв академічну відпустку, щоб долучитись до війська. Службу проходив у 12-ій бригаді спеціального призначення «Азов», що у складі Нацгвардії України. Був старшим навідником та бойовим медиком. Рятував життя та навчав цього своїх побратимів

Сьогодні кожен спогад про нього для мене має особливу цінність, але остання зустріч, останні слова закарбувалась найбільше.  

Зараз єдиною опорою для мене залишається пам’ять про Кирила та його вчинок. Для мене надзвичайно важливо, щоб його рішення і подвиг не були забуті, щоб про нього пам’ятали друзі, одногрупники… Я залишилася одна, поруч нікого немає. Мене тримає ця місія — берегти пам’ять про нього.» 

Попри складні обставини, Марина Олександрівна докладає зусиль, щоб зберегти пам’ять про сина. Вона встановила банер на його честь, який уже протягом двох років нагадує про Кирила. Також зберігає державну нагороду — орден «За мужність» ІІІ ступеня, яким він був нагороджений посмертно. 

Чумак Наталія Володимирівна

(мама Чумака Артема Олеговича 13.04.1994-10.06.2023)

«У мене ж двоє синів, погодки, вони завжди були разом. І на контракт пішли разом. Я дізналася про це вже тоді, коли вони повернулися з Бахмута (тоді ще Артемівська) у 2015 році. Вони подзвонили, їхали маршруткою з Херсона додому і сказали: “Ми приїдемо, ми були там і там…” Сказати, що я була здивована — це нічого не сказати. Були змішані відчуття: і сльози радості, і відчаю, що вони мені нічого не сказали.

Потім вони побули вдома приблизно три місяці, і знову подзвонили — сказали, що приїдуть у гості, а вже тоді повідомили, що знову їдуть воювати. Коли активні бойові дії завершилися, десь, напевно, у 2016 році, вони повернулися до Херсона і добували контракт уже там. Згодом сини створили сім’ї. Артем одружився у 2019 році.

Повномасштабне вторгнення Артем зустрів у Херсоні, в окупації. Він дуже переживав, боявся за свою родину через свій статус, хотів виїхати, але довго не наважувався. Згодом приїхав до мене в Горностаївку, побув із сім’єю — дружиною та донькою — приблизно чотири місяці. 7 серпня один волонтер, на свій ризик, допоміг їм виїхати через Василівку до Одеси. Там Артем пробув із родиною близько двох тижнів, а потім пішов у військкомат.

Владислав, молодший, на той час був із батьком у Чехії на заробітках. Коли я подзвонила й сказала, що війна, вони спочатку не повірили, але коли почали телефонувати й іншим хлопцям, син одразу вирішив повертатися. Я просила чоловіка не залишати його самого, тому вони поїхали разом і вже 3 березня були на Донеччині. - згадує пані Наталія.

Артема кілька разів переводили між частинами, але він не хотів залишатися в різних підрозділах і врешті-решт сам обрав, де служити. Спочатку його направили на навчання, потім він служив у Бахмуті, приблизно два місяці. 13 квітня йому присвоїли звання молодшого сержанта, і того ж дня він приїхав у відпустку — на свій день народження. Це був останній раз, коли ми його бачили… 10 червня він загинув, а повідомили мені про це лише 12 червня.

Він завжди казав: “Треба жити сьогодні і зараз, не відкладати на завтра, бо завтра може не бути. Якщо чогось хочеш — бери і роби.”

10 червня буде три роки, як його немає. Час не лікує. З цим болем просто живеш — ніби вирвали частину тебе. Але ми для себе вирішили, що він є, він з нами. Ми про нього постійно згадуємо, часто ходимо на могилу.

Мені трохи допомагає відволікатися робота руками. Я дуже люблю квіти — у мене їх багато насаджено. Роблю також корзинки з атласних стрічок, створюю квіти. Також маю дві онучки — це наше натхнення. Аліса, донька Артема, вже ось йде у перший клас. Вони живуть недалеко від нас, тому ми часто бачимося.»

Ігнатюк Жанна Василівна 

(мама Ігнатюка Олександра Олександровича 22.11.2001-10.03.2022 )

«Коли син прийняв рішення стати на захист України, я, звичайно, відмовляла, плакала, просила його залишитися, бо для мами це дуже важко прийняти. Але це було його рішення, і змінювати його він не став. 

Сьогодні кожен спогад про сина для мене — найцінніший і найтепліший.» - зазначає пані Жанна.

«Опорою в житті для мене зараз є донька, троє онуків і, звичайно, пам’ять про сина. Я бережу його нагороду — орден «За мужність» ІІІ ступеня, як частину його життя і його подвигу.

Мені дуже хотілося б відвідувати заходи, присвячені вшануванню наших Героїв, але, на жаль, не маю такої можливості.»

Говорячи про підтримку, мами зізнаються: кожна проживає втрату по-своєму, але є речі, які залишаються спільними для всіх: не завжди потрібні слова, інколи значно важливіше — просто бути поруч, підтримати дією, розділити мовчання.

Водночас мами звертаються одна до одної зі словами підтримки: триматися, знаходити сили жити далі та зберігати пам’ять про своїх дітей. Адже, попри різний досвід і біль, їх об’єднує головне — любов до своїх синів і бажання, щоб їхній подвиг пам’ятали й цінували.

Ці спогади — лише частина великого досвіду, який не підвладний часу. Ми вдячні мамам, які знайшли в собі сили говорити про найболючіше. Це важливий крок: перетворити особисту історію на спільну пам’ять, яка допомагає іншим осягнути реальну ціну нашої свободи.

Такі розмови дають чітке розуміння, що бути мамою захисника — це особлива місія. Це щоденна невидима праця, яка тримає зв’язок між минулим і майбутнім. Це не просто статус, а справжній життєвий подвиг, що заслуговує на визнання та повагу.

Низький уклін матерям наших воїнів за їхню витримку, гідність і ту силу любові, яка залишається незмінною. Наше спільне завдання — не залишати цю пам’ять за зачиненими дверима.

Автор: Ольга Бєляєва, інспектор сектору культури, молоді та спорту Управління гуманітарної політики Новотроїцької селищної ради.