До 205-річчя села Новомихайлівка

У 2026 році Новомихайлівка відзначає 205 років від часу заснування. За два століття історія села складалася не лише з офіційних дат, рішень і статистики.

Вона живе у прізвищах давніх родин, у старих фотографіях, місцевих назвах, родинних переказах, спогадах про вулиці, ставки, школу, колгосп, людей праці, учителів і тих, хто пережив війни, переселення та репресії.

Одним із тих, хто дбайливо збирає й зберігає такі свідчення, є Олег Вайда. Його матеріали поєднують особисті дитячі спогади, розповіді матері та батька, свідчення старших мешканців, родинні історії, старі світлини й відомості з церковних метричних книг. Частина фактів подана як родинні перекази й потребує подальшого уточнення, однак саме завдяки таким фрагментам можна побачити Новомихайлівку не як абстрактну точку на карті, а як живий простір кількох поколінь.

Додаємо для ознайомлення історико-побутовий коментар від Вайди Наталії Анатоліївни про започаткування та традиції святкування Дня села Новомихайлівка. 

Село дитинства і родинного коріння

Олег Вайда провів у Новомихайлівці ранні дитячі роки. У 1970–1975 роках він ходив тут до дитячого садка, а в липні 1975 року разом із родиною переїхав до Криму. Проте зв’язок із селом не перервався: майже щороку він повертався сюди на літні канікули. (Фото №2 — дитячий садок у с. Новомихайлівка, літо 1973 року)

По батьківській лінії родина Вайдів оселилася у Новомихайлівці навесні 1953 року, приїхавши із села Гірське Львівської області. До Гірського родина потрапила після примусового виселення українців із Закерзоння. Їхнім попереднім домом було село Криве над Сяном. Олег Вайда згадує, що родину силоміць вивезли з рідних місць, а шлях до нового життя на Херсонщині був наслідком складних і травматичних процесів повоєнних переселень.

По материнській лінії — родини Суптелів — зв’язок із Новомихайлівкою значно давніший. За родинними відомостями, предки Олега Вайди жили тут від самого початку існування села. Серед споріднених родин він називає також Гнатків, Крохмалів та інших давніх мешканців Новомихайлівки. (Інформація про фото № 3-4 знаходиться за посиланням “Фотографічний архів”)

Так у межах однієї сімейної історії переплелися два шляхи: давні новомихайлівські роди та українці, яких у ХХ столітті примусово відірвали від рідного краю й які згодом знайшли новий дім на Херсонщині.

Новомихайлівка ХІХ століття в церковних книгах

Важливою частиною дослідницької роботи Олега Вайди стало звернення до архівних джерел. У Державному архіві Херсонської області зберігаються оцифровані метричні записи Архангело-Михайлівської церкви села Новомихайлівки Дніпровського повіту за окремі роки другої половини ХІХ — початку ХХ століття: 1873–1874, 1885, 1887–1889, 1897–1898, 1904–1905 та 1912 роки.

Особливу цінність мають записи 1873–1874 років, адже вони зберегли прізвища тодішніх мешканців села. Серед них — Баран, Брежнів, Віниченко, Воронцов, Герасимів, Гладкий, Гнатко, Гнєзділов, Добровольський, Дронів, Заєць, Захарів, Іванча, Калугин, Карпів, Кичерга, Кобець, Котовський, Крохмаль, Кучко, Лебідь, Левицький, Лопушанський, Малиновський, Онищенко, Порубльов, Прасол, Саїрський, Сафронів, Сашинський, Стрільник, Суптеля, Сушицький, Томашевський, Трубай, Чепіговський, Черкас, Щекин та інші.

Метричні книги зберегли й імена людей, які служили при місцевій церкві. До квітня 1873 року парохом був священник Олександр Гладкий, а з 3 квітня 1873 року — Яків Теофанович Чепіговський (Чепіга). У документах згадуються також псаломщики Василь Добровольський і Михайло Томашевський.

У записах про смерть трапляються й окремі людські історії. Так, згадується керченський міщанин Гнєзділов, який прожив 23 роки, помер від гарячки й був похований у Новомихайлівці. Поряд із переважно православним населенням у метриках зрідка фігурують люди римо-католицького віросповідання.

У селі мешкали й кілька родин німецьких колоністів. У побуті їх називали «штундами». У 1941 році ці родини були депортовані радянськими органами влади до Казахстану. Такий факт нагадує, що історія Новомихайлівки була багатошаровою і складалася з доль людей різного походження.

Далекі переселення і повернення додому

На початку ХХ століття багато жителів Дніпровського повіту Таврійської губернії переселялися за Урал, до Сибіру, Казахстану та на Далекий Схід. Ці міграційні процеси були пов’язані, зокрема, з аграрними реформами 1906–1914 років.

Такі переселення торкнулися і родини Олега Вайди. Сім’я його діда — Григора Степановича Суптелі — також виїжджала на території, відомі як Сірий Клин. Проте приблизно у 1914–1915 роках родина вирішила повернутися.

«Вернулась назад до села Новомихайлівка через дуже важкі умови на нових місцях.»

Дорога додому стала трагічною: мати Григора Степановича померла під час повернення і була похована десь біля залізничної станції далеко від України. Цей родинний епізод особливо виразно показує, що за великими історичними процесами завжди стояли конкретні людські долі.

Переказ про кавалерійський бій поблизу села

Серед історій, що збереглися у пам’яті старших мешканців, є переказ про великий кавалерійський бій, який міг відбутися на околиці Новомихайлівки приблизно у 1920 році. Олег Вайда наголошує, що точна дата, місце та склад учасників цієї події ще потребують уточнення. За переказами, бій міг відбуватися на південній околиці села, поблизу місцевості, яку називали «падиною».

Старші люди розповідали, що з одного боку билися черкеські кавалеристи з військ Врангеля, а з іншого — чи то червоноармійці, чи то вершники Нестора Махна. Бій був запеклим: вершники рубалися на шаблях, а після його завершення селяни виходили на поле, збирали загиблих і ховали їх.

Разом із розповіддю про сам бій передавався й незвичайний випадок. Після бою люди побачили багато оздобленого коня, що стояв біля свого господаря. Поруч лежав черкес у дорогому одязі — в черкесці з газирями, гарному поясі та хромових офіцерських чоботях. Одна з місцевих жінок вирішила, що вершник загинув, і захотіла зняти з нього чоботи, які могли знадобитися в господарстві.

Перший чобіт їй вдалося стягнути, а з другим довелося довго поратися. Саме тоді чоловік несподівано прийшов до тями, розплющив очі й звернувся до неї:

«Жінко! Що ж ти робиш? Я ж іще живий!»

Жінка, яка була переконана, що перед нею загиблий, від несподіванки впала без тями. Чим завершилася ця історія для неї, у переказі достеменно не збереглося. Попри відсутність документального підтвердження, подібні історії важливі як частина усної пам’яті села — саме вони показують, які події настільки вразили людей, що про них продовжували розповідати наступним поколінням.

Стара Новомихайлівка у спогадах родини

Чимало деталей про вигляд села минулого Олег Вайда зберіг зі спогадів своєї матері — Людмили Григорівни Вайди, з дому Суптеля, яка народилася в Новомихайлівці 10 липня 1946 року (Фото №5 - вид на падину, це вид за село у напрямі на південь (позаду фотографа трохи зліва клуб, а трохи праворуч школа), Фото №6- будівля клубу спереду (до ремонту) Фото №7 - вид на будівлю дитячого садочка (до ремонта)

За її розповідями, до 1941 року у селі був дуже великий сад або парк, що, ймовірно, залишився ще від поміщицьких часів. Розташовувався він ближче до місцевості, яку називали «падиною». Приблизно у 1942 році сад було вирубано; за родинними спогадами, це могли зробити німецькі або румунські військові. Відомо також, що під час окупації певний час у Новомихайлівці перебували румунські війська.

У пам’яті самого Олега Вайди залишилася стара будівля. Станом на 1975 рік вона ще існувала.

«На моїй пам’яті я ще застав у селі красиву стару будівлю, яку називали старою школою.»

Будівля була двоповерховою, мурованою, тинькованою й побіленою набіло, з високими арковими вікнами. За її архітектурою Олег Вайда припускає, що до подій 1917–1918 років це міг бути будинок місцевого поміщика. Розташовувалася вона нижче території кладовища при дорозі, що з’єднувала так звані нижню та верхню вулиці. У 1970-х роках, за його спогадами, офіційних назв вулиць у селі ще не було.

Наприкінці нижньої вулиці знаходилися колгоспна кошара та цегельня, у якій випалювали цеглу. Такі, на перший погляд, невеликі подробиці сьогодні допомагають відтворити просторовий образ старої Новомихайлівки — не лише її історію, а й повсякденний ландшафт.

Воєнні роки: один спогад з окупації

Серед зібраних Олегом Вайдою свідчень є спогад Тамари Сергіївни Кривошеїної, з дому Хотимченко (1935–2009), про подію, що сталася приблизно у 1942 році.

Тамара тоді була ще дитиною. Її батько перебував на фронті, мати працювала в полі, а вдома вона залишилася зі старшою сестрою Любою. Окупаційна адміністрація вимагала, щоб у селянських хатах висіли портрети Гітлера, і перевіряла виконання цієї вимоги. Такий портрет висів і в їхньому будинку.

Дівчата не раз чули, як дорослі обурювалися окупантами. Одного дня, залишившись удвох, вони звернули увагу на портрет. Старша сестра Люба сказала:

«Ах ти ж гаде. От зараз ми тобі покажемо.»

Вона зняла портрет зі стіни, поклала його на стіл і почала проколювати ножем. Молодша Тамара взяла виделку й приєдналася до сестри. Дівчата так захопилися, що не почули, як хтось увійшов до хати.

На порозі стояли двоє озброєних німецьких солдатів. Кілька секунд мовчання для дітей здалися вічністю: вони були переконані, що зараз станеться найгірше. Проте солдати нічого не сказали, лише подивилися на дівчат, похитали головами й мовчки вийшли.

Цей невеликий епізод на тлі великої війни особливо виразно передає атмосферу окупації: страх, у якому жили родини, і водночас дитячу безпосередність, що могла перетворитися на небезпечний вчинок.(Фото № 8-9 пам'ятник жителям села, що загинули в роках 1941-1945 в часі 2-ї світової війни)

Господарське життя: поля, ставки, ферми

Повоєнна Новомихайлівка відновлювалася працею людей і розвитком сільського господарства. За родинними спогадами, у 1950-х роках у селі певний час вирощували бавовну. Олег Вайда також згадує можливе вирощування кок-сагизу, однак одразу додає, що ця інформація потребує додаткового підтвердження.

Особливо виразно у його пам’яті збереглася Новомихайлівка 1970-х років. Дорогою від Маячки до села праворуч знаходився ставок, який місцеві називали «новим». За ним, далі від дороги, розташовувався літній тракторний стан.

Приблизно за півтора-два кілометри був інший — «старий ставок». Навколо нього росли великі старі верби, а за водоймою містилася літня ферма, де у теплу пору року тримали корів і бичків.

Саме такі назви — «старий ставок», «новий ставок», «нижня вулиця», «верхня вулиця», «падина» — є цінною частиною локальної пам’яті. В офіційних документах вони могли й не фіксуватися, але для мешканців саме вони формували звичну карту рідного села.

За спогадами Людмили Вайди, до війни та в перші повоєнні роки в Новомихайлівці діяло кілька колгоспів, які згодом об’єднали в один. Її розповідь про колгоспи й повсякденне життя села, записану Олегом Вайдою у 2010 році, додаємо до статті для ознайомлення за посиланням “Колгоспи у селі Новомихайлівка”. 

На старих фотографіях початку 1960-х років Олег Вайда зустрічав назву місцевого колгоспу імені Хрущова. Пізніше, у 1970-х роках і до завершення своєї діяльності, господарство мало назву «Таврія». (Фото №10 — доярки колгоспу ім. Хрущова на молочно-товарній фермі в с. Новомихайлівка, близько 1954 року. Ганна Павлівна Еней (з дому Вайда): сидить першою зліва. Фото №11-12 — молочно-товарна ферма в с. Новомихайлівка, близько 1954 року. На лівому фото — 19-річна Ганна Павлівна Вайда (у заміжжі Еней); на правому — доярки колгоспу ім. Хрущова, Ганна Павлівна сидить у нижньому ряду третьою зліва.)

Василь Косяк і час розвитку «Таврії»

Окреме місце у матеріалах Олега Вайди посідають спогади про Василя Даниловича Косяка, який у 1963–1989 роках очолював колгосп «Таврія». Цю історію Олег Вайда записав зі слів свого двоюрідного брата - Миколи Петровича Вайди, який тривалий час працював заступником голови колгоспу (додаємо фото №13 та його опис у документі “ Коментар про Миколу Петровича Вайду”(фото №14) від Олега Вайди).

За його спогадами, Василь Косяк був діяльною людиною, постійно цікавився новими підходами до господарювання і шукав можливості для розвитку. Одного разу, прочитавши в журналі про сучасні методи роботи за кордоном, він вирішив особисто ознайомитися з таким досвідом і звернувся до партійного керівництва по дозвіл на поїздку.

Ініціатива спочатку викликала різку реакцію: керівнику господарства фактично дали зрозуміти, що шукати «передові методи» за межами Радянського Союзу не варто. Проте через кілька років така поїздка все ж відбулася.

Повернувшись, Василь Косяк зібрав правління колгоспу, показав привезені матеріали й сказав:

«Хлопці! Ми не так хазяйнуємо. Ось дивіться, як люди роблять.»

Після цього у «Таврії» почали впроваджувати сучасніші технології птахівництва, створювати промислові лінії для вирощування птиці та виробництва яєць. Згодом у господарстві сформувалася потужна птицеферма. Ця історія добре характеризує не лише самого Василя Косяка, а й той період, коли розвиток села значною мірою залежав від ініціативності керівників і працівників місцевого господарства.

Люди, чиї імена пов’язані з Новомихайлівкою

Історія села — це насамперед історія людей, які тут жили, працювали, навчали інших, розвивали господарство, культуру й освіту. Серед постатей, пов’язаних із Новомихайлівкою, Олег Вайда згадує Дмитра Васильовича Суптелю (1902–1970) (фото №15) — драматурга, перекладача й актора; Василя Даниловича Косяка (фото №16) — багаторічного голову колгоспу «Таврія»; а також Миколу Петровича Гузика (фото №17) — директора «Авторської школи М. П. Гузика», народного вчителя України, кандидата педагогічних наук, члена-кореспондента НАПН України та члена Союзу вчителів України.

Окремою сторінкою є історія родини Гузиків. Навесні 1953 року вони приїхали до Новомихайлівки разом із родиною Вайдів із села Гірське Львівської області. За інформацією Олега Вайди, причиною переїзду на Херсонщину була загроза репресій.

Батько Миколи Петровича — Петро Гузик — у Гірському був дяком при церкві, мав патріотичні переконання й підтримував релігійні традиції. Уже після переїзду до Новомихайлівки він намагався передавати ці традиції місцевій молоді.

Така діяльність привернула увагу радянських органів. Петра Гузика викликали до району і фактично заборонили працювати з молоддю на релігійну тематику. Зміст тієї розмови Олег Вайда передає так:

«Як хочеш молитися — молися у хаті, щоб ніхто не чув і не бачив. А молодь не чіпай. Молодь наша — ми її самі виховаємо так, як треба партії.»

Його також попередили, що в разі непокори можуть відправити «до білих ведмедів» — прозорий натяк на заслання до Сибіру. Цей епізод показує умови, у яких у повоєнні десятиліття жили люди, котрі намагалися зберігати свої релігійні та культурні традиції.

Родинний фотоархів — ще одне джерело пам’яті

Важливою частиною роботи Олега Вайди є збереження старих фотографій. У його особистому архіві є світлини Новомихайлівки переважно 1960–1970-х років, але збереглися також фотографії 1930–1940-х років і навіть одна світлина, яка, ймовірно, датується кінцем 1920-х.

Однією з найстаріших родинних фотографій є портрет його прабабусі Дарії Сергіївни Гнатко, з дому Крохмаль (1895–1986). Вона народилася, прожила життя, померла й була похована у Новомихайлівці. За припущенням Олега Вайди, фотографія могла бути зроблена ще до 1914 року. (фото №18)

Її чоловік, Афанасій Іванович Гнатко (1896–1964), також народився, жив і був похований у селі. Їхня родина пережила важкі випробування ХХ століття: один із синів загинув на фронті у 1943 році, а маленька донька померла у 1933 році під час Голодомору.

Серед збережених матеріалів є і світлина молочно-товарної ферми з доярками колгоспу імені Хрущова, датована орієнтовно 1953–1954 роками. Такі фотографії цінні не лише як сімейна реліквія: вони фіксують людей, працю, одяг, середовище та деталі повсякденного життя, які важко відновити за письмовими джерелами. (Фото №19 — доярки колгоспу ім. Хрущова на молочно-товарній фермі в с. Новомихайлівка, близько 1954 року. На фото Ганна Павлівна Еней (з дому Вайда) сидить у другому ряду, друга зліва.)

Пам’ять, яку важливо передати далі

Збираючи метричні записи, старі фотографії, родинні перекази та спогади односельців, Олег Вайда фактично формує власний архів Новомихайлівки. У ньому поруч існують великі історичні події й те, що зазвичай найшвидше зникає з пам’яті: місцеві назви, обриси старих будівель, дороги, водойми, історії окремих родин, характерні фрази й побутові подробиці.

У цьому й полягає особлива цінність такої роботи. Історію села неможливо звести лише до офіційної хронології. Вона складається з пам’яті конкретних людей — із того, що вони бачили, що почули від батьків і старших, що зберегли у сімейних альбомах і що вдалося знайти в архівних документах.

Сьогодні, коли Новомихайлівка перебуває в умовах тимчасової окупації, збереження таких матеріалів набуває ще більшої ваги. Старі світлини, записи й спогади допомагають не втрачати зв’язок із рідним селом і передавати його історію тим, хто народився вже далеко від нього.

205-річчя Новомихайлівки — це не лише ювілейна дата. Це нагода згадати покоління людей, які творили село, зберегти їхні імена, родинні історії та голоси. Бо доки живе пам’ять про людей і місця, з яких починалася історія наших родин, — живе й сама Новомихайлівка.

Матеріал підготовлено на основі спогадів, родинних матеріалів і архівних відомостей, наданих Олегом Вайдою.

Усі надані фотоматеріали з підписами, а також додаткову інформацію можна переглянути за посиланнями:

Коментар про Вайду Миколу Петровича: https://docs.google.com/document/d/17lzb9WN0LUI0X6C1yWChrLDBulKOzeNn/edit?usp=sharing&ouid=109790270278283749002&rtpof=true&sd=true 

Колгоспи у селі Новомихайлівка

https://docs.google.com/document/d/14vOSuMab1Dsc6R3LkR2VKk-SBfjHoRoX/edit?usp=sharing&ouid=109790270278283749002&rtpof=true&sd=true 

Святкування річниць села Новомихайлівка (коментар)

https://docs.google.com/document/d/1UOdao4hTns9T7UOhc-iauxTTvnbutfFU/edit?usp=sharing&ouid=109790270278283749002&rtpof=true&sd=true 

Фотографічний архів від Олега Вайди: 

https://docs.google.com/document/d/1fBa1xfdmVbim3OxkKciI-kT_F1zj-QZz/edit?usp=sharing&ouid=109790270278283749002&rtpof=true&sd=true 

“Новомихайлівка у об’єктиві” з архіву Олега Вайди:

https://drive.google.com/file/d/1q08HSIdJv8FVrCg2zDqQmuwrTKo26ZjN/view?usp=sharing 

Автор: Ольга Бєляєва, інспектор сектору культури, молоді та спорту Управління гуманітарної політики Новотроїцької селищної ради.