Що приховував КГБ під час аварії на ЧАЕС

 

Будівництво Чорнобильської атомної електростанції розпочалося у травні 1970 року. Від початку робіт у місті енергетиків Прип’яті було створено міський відділ Управління КГБ при РМ УРСР по м. Києву та Київській області. Поява цього підрозділу була зумовлена стратегічним статусом об’єкта, який одразу опинився під особливим контролем радянського керівництва.

На момент аварії КГБ УРСР очолював Степан Муха, згодом — Микола Голушко. Архівні документи свідчать, що спецслужби негайно розпочали комплекс заходів із засекречування інформації про катастрофу на режимному об’єкті. Це відповідало практиці функціонування тоталітарної системи.

Засекречення інформації одразу після аварії

У першому повідомленні Управління КГБ по м. Києву та Київській області від 26 квітня 1986 року зазначалося:

«З метою недопущення витоку інформації, розповсюдження неправдивих та панічних чуток організований контроль вихідної кореспонденції, обмежений вихід абонентів на міжнародні лінії зв’язку».

У перші дні після аварії керівництво КГБ більше зосередилося на перевірці версії про можливий диверсійний характер події, залучивши 67 агентів і 56 довірених осіб, ніж на інформуванні населення про реальні екологічні наслідки катастрофи.

Інформація про події на ЧАЕС у СРСР була значною мірою недоступною. Частина громадян вперше дізналася про аварію з іноземних радіостанцій — Лондона, Вашингтона та Мюнхена.

Контроль інформаційного простору та боротьба з «панікою»

29 квітня 1986 року було видано розпорядження про посилення роботи міських і районних органів КГБ у Києві та області з метою припинення поширення «провокаційних та панічних чуток».

У цей період оперативники розшукували осіб, які збирали або поширювали будь-яку інформацію про аварію, кваліфікуючи їх як «базік» і «панікерів».

Офіційна інформація та маніпуляція даними

Радянське керівництво усвідомлювало необхідність інформування населення, однак інформація подавалася дозовано та контрольовано.

Перші офіційні повідомлення були підготовлені Урядовою комісією та затверджені на засіданні оперативної групи Політбюро ЦК КПРС 29 квітня. У подальшому тексти офіційних повідомлень для радянської та міжнародної преси також погоджувалися на цьому рівні.

Приховування масштабів радіаційного ураження

З метою зменшення суспільного занепокоєння та приховування реального масштабу трагедії Міністерство охорони здоров’я УРСР, за даними документів спецслужб, використовувало зміну діагнозів.

Зокрема, у медичній документації замість «променевої хвороби» інколи вказували діагноз «вегетосудинна дистонія».

Також у службових звітах фіксувалися вказівки щодо обмеження розповсюдження інформації про реальний стан постраждалих та радіаційне ураження.

Перелік засекреченої інформації

30 червня 1986 року КГБ СРСР затвердив перелік відомостей, які підлягали засекречуванню. Серед них:

• справжні причини аварії;
• характер руйнувань 4-го енергоблоку;
• ступінь пошкодження обладнання та систем;
• реальна радіаційна обстановка;
• стан активної зони реактора;
• рівень опромінення персоналу та населення;
• деталі ліквідації наслідків аварії.

Наслідки інформаційного замовчування

У незалежній Україні більшість чорнобильських документів отримали гриф «таємно» в радянський період. Пізніше представники радянської номенклатури пояснювали приховування інформації прагненням уникнути паніки та забезпечити контроль ситуації.

Однак фактично саме замовчування і відсутність достовірної інформації спричинили масову дезорієнтацію населення. В Києві на початку травня 1986 року виникла паніка: люди намагалися терміново евакуюватися, на вокзалах і в аеропортах утворювалися великі черги, переважно з жінок із дітьми.

Найбільше напруження спостерігалося 4–5 травня 1986 року.

Міжнародна реакція

СРСР спочатку відмовився від міжнародної допомоги. Лише у 1987 році радянська сторона звернулася до МАГАТЕ з проханням надати експертну оцінку заходів з ліквідації наслідків аварії.

Події навколо Чорнобильської катастрофи показали, як система тотального контролю інформації впливала на управління кризою. Засекречування даних, маніпуляція офіційними повідомленнями та відсутність повної інформації для населення стали одними з ключових чинників суспільної дезорієнтації в перші дні після аварії.

Інформацію підготовлено на основі матеріалів Українського інституту національної пам’яті.

Поділитись власною історією, яка пов’язана з аварією на Чорнобильській АЕС можна на сайті Цифрового простору «Історії Чорнобиля» (Національний Музей «Чорнобиль» та Державне агенство України з управління зоною відчуження) 

Колекція свідчень про Чорнобильську катастрофу Українського інституту національної пам’яті

Відеопроєкт Інституту в 3 серіях «Як Москва брехала про Чорнобильськутрагедію. Мовою документів»