Верланова Віра Михайлівна народилася 21 квітня 1958 року. Ще з юних років вона відчула покликання до мистецтва й народної творчості,
тому у 1976 році вступила до Миколаївського культурно-освітнього училища, яке успішно закінчила у 1978 році за спеціальністю «Керівник самодіяльного хореографічного колективу».
Саме тоді розпочався її професійний шлях – у районному будинку культури, де вона очолила хореографічний колектив народного танцю «Прибужанка». З цього моменту вся її діяльність була тісно пов’язана з розвитком культури, підтримкою творчих колективів і популяризацією народних традицій.
У 1981 році Віру Михайлівну переведено на посаду художнього керівника Новоодеського міського будинку культури. Її енергія, організаторські здібності та любов до мистецтва швидко здобули довіру колег і повагу громади.
У 1992 році вона знову очолила рідний колектив – народний ансамбль танцю «Прибужанка», а вже через рік завершила навчання в Київському державному інституті культури, здобувши фах організатора-методиста культурно-освітньої роботи та педагога-організатора позашкільної діяльності.
Протягом наступних десятиліть Віра Михайлівна займала різні посади у сфері культури: у 2001 році стала директором Центру духовного відродження Новотроїцького району, а після реорганізації відділу культури у 2005 році – головним методистом Центру культури та дозвілля.
Її творчість і самовіддана праця неодноразово були відзначені подяками й нагородами – від участі в обласних та районних культурних оглядах до почесних відзнак за вагомий внесок у розвиток культури Херсонщини.
З 2023 року Віра Михайлівна активно співпрацює з працівниками Новоодеського комунального закладу «Центр культури та дозвілля», долучається до організації культурно-мистецьких заходів, серед яких – святкування 50-річчя народного хору української пісні «Горицвіт», Масляна, Зелені свята, Дівочі вечорниці тощо.
Саме завдяки її ініціативі 19 лютого 2024 року було створено жіночий вокальний ансамбль «Горлиця», який уже за короткий час став лауреатом і дипломантом обласних конкурсів та здобув гран-прі.
Віра Михайлівна — це приклад людини, яка живе своєю справою. Її творчість надихає, а відданість культурі є справжнім прикладом для молодого покоління працівників культури.
На сьогодні вона виконує обов’язки директора Новотроїцького Центру культури та дозвілля, продовжуючи працювати задля розвитку української культури, збереження народних традицій і виховання любові до рідного краю.
— Віро Михайлівно, що стало для Вас тим поштовхом, який визначив Ваш життєвий шлях у культурі?
«Життя! Я не пам’ятаю себе без творчості. Ще зі шкільних років брала участь у гуртках, ансамблях, хорі – нас усіх тоді об’єднувала чудова класна керівниця Валентина Миколаївна Бевз, учитель англійської мови. Ми були активними у всьому: якщо волейбол – то ми, якщо баскетбол – теж ми, а вже вокальний ансамбль чи танці – то без нас ніяк.
Наш клас навіть представляв школу на Всесоюзному фестивалі піонерів у місті Баку. Ми виступали на колгоспних зборах, дарували людям українську пісню й танець. А у Кишиневі разом з моїм партнером з бальних танців я здобула гран-прі.
Потім – ансамбль «Прибужанка», і з того часу культура була моїм великим життєвим шляхом. Не раз думала, чи обрала б іншу професію, але відповідь завжди одна: Ні! Танцювати, співати, бути серед людей – це моє життя. Утоми я не знала.»
Віра Михайлівна у ансамблі. 6 клас.
— Ви розпочали свій професійний творчий шлях у 1978 році. Як згадуєте свої перші кроки у «Прибужанці»?
«У 1978 році я вже керувала колективом. Керівництво змінювалося, а мені, як методисту, треба було тримати ансамбль разом. «Прибужанка» була для мене не просто роботою – це була родина.
У колективі було чотири групи по тридцять учасників, а ще ансамбль, люди різних професій. Це велика армія хореографів. Дехто приходив після школи, хтось повертався після армії, одружувався — і знову йшов до нас. Якщо не дідусь з бабусею, то батько з матусею, або онуки обов’язково приймали участь у народному ансамблі народного танцю «Прибужанка». Кожен виступ був подією, справжнім святом. Ми були одним із найвідоміших колективів області, нас знали в усій Миколаївщині.»
 |
 |
— Танцювальний колектив, яким Ви керували, мав велику популярність у районі. Який виступ або подію Ви вважаєте найпам’ятнішою?
«Кожен виступ – це особлива історія, але найбільше запам’ятовуються ті, що об’єднували багатьох людей і приносили щиру радість глядачам і таких було багато. Коли бачиш усмішки після концерту, чуєш слова вдячності – це і є найвища нагорода.»
— Ви багато років були керівником і організатором свят. Яке свято або традицію Ви особливо любите відтворювати і чому?
«Я дуже люблю великі свята – День міста, День села, районні звіти. Це ті події, коли видно всю нашу роботу, результат праці великої команди. І якщо свято вдається, якщо люди задоволені, якщо хтось скаже добре слово – то не шкода ані безсонних ночей, ані витраченого часу.»
— У Вашому досвіді багато різних посад — від художнього керівника до директора Центру культури. Яка з них була для Вас найбільш викликом, а яка — найбільш натхненною?
«Вважаю, що будь-яку роботу треба робити з любов’ю, що я й робила і роблю надалі. Якщо вкладаєш душу – тоді й результат радує. Викликів було багато, але кожен із них додавав досвіду. А натхнення завжди дають люди – ті, з ким працюєш, і ті, для кого створюєш свята.»
— Ви завжди підтримували українську пісню й танець. Як, на Вашу думку, можна зацікавити молодь сьогодні українським фольклором?
«Головне – це керівник. Якщо він любить свою справу, знає традиції, уміє зацікавити, то й молодь полюбить фольклор. Через пісню, танець, звичаї можна навчити любити своє – українське. Це не просто мистецтво, це наше коріння.»
— 19 лютого 2024 року Ви створили жіночий вокальний ансамбль «Горлиця». Як народилася ця ідея і що для Вас означає цей колектив?
«Так, це була моя ініціатива. Але без підтримки людей нічого не вийшло б. Я дуже вдячна нашим керівникам і, звісно, учасницям. «Горлиця» – це приклад того, як натхнення й любов до пісні можуть швидко дати результат. Колектив бере участь у концертах, обласних фестивалях, оглядах, і вже має Гран-прі. Це велика гордість і радість.»
— Яку роль, на Ваш погляд, відіграють жіночі колективи у збереженні українських традицій?
«Надзвичайно велику. З маминою колисковою дитина пізнає світ і вчиться любити рідну землю, родину, культуру. Жінки завжди були носіями традицій – вони передають їх дітям і внукам. Це безперервний ланцюг любові до рідного.»
— У Вашій біографії — десятки подяк, нагород і перемог. Яка відзнака для Вас найдорожча і чому?
«Напевно, нагорода за розвиток культури на Херсонщині. Я пропрацювала там не так довго, але цю роботу помітили, оцінили й підтримали. Це було дуже зворушливо. І я вдячна людям, яких зустріла на Херсонщині, – вони залишили теплий слід у моєму серці.»
— Як війна вплинула на Вас, Ваше життя та світосприйняття?
«Я повернулася додому, у Миколаївську область. Шкода тих понад двадцяти років праці на Херсонщині, які залишилися там, у минулому. Усе, що ми створювали, було зруйновано. Люди роз’їхалися, а залишилися лише спогади й телефонні дзвінки. Але я вдячна, що маю змогу продовжувати свою справу тут, серед рідних місць.»
— Ви є прикладом відданості культурі. Звідки черпаєте сили й натхнення після стількох років праці?
«Сили є, і мрій ще багато. Є задуми, плани, хочеться ще багато зробити. Головне – щоб здоров’я не підводило, а натхнення приходить саме, коли бачиш результат своєї праці.»
— Як Ви вважаєте, у чому полягає головна місія людини, яка працює в культурі?
«Не зраджувати культурі. Любити її щиро – і вона віддячить сторицею. Ми, працівники культури, маємо нести людям радість, світло, віру. Це наше покликання.»
— Чи були моменти, коли хотілося все залишити, і що допомогло не здатися?
«Ні, не пам’ятаю таких моментів. Завжди йшла вперед – із надією на краще. Навіть коли було важко, знала: треба триматися, бо люди чекають на свято, на пісню, на тепло.»
— Як Ви бачите майбутнє української культури на місцевому рівні — у маленьких громадах, де все тримається на людях, таких як Ви?
«Майбутнє є, поки ми самі не здаємося. Треба триматися, любити свою справу, цінувати кожну хвилину радості, яку приносимо людям. Саме з цього й складається велика справа – культура.»
— І наостанок: що б Ви хотіли побажати молодим працівникам культури, які лише починають свій шлях?
«Бажаю творчості, натхнення і сміливості. Ніколи не здавайтеся, не відступайте — лише вперед. Якщо в серці є любов до справи, то все обов’язково вийде.»
Ми щиро дякуємо Вірі Михайлівні за щиру розмову, відданість культурі та багаторічну працю на благо громади. Її шлях — приклад того, як любов до мистецтва здатна надихати покоління.